Історія України ХХ століття сповнена героїчними сторінками боротьби за відновлення незалежності. Після Першої світової війни на українських землях постали незалежні Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка, які 22 січня 1919 року об’єдналися в єдину Соборну Державу.
На жаль, відсутність злагоди в тодішньому політичному керівництві призвели до втрати державної незалежності. Однак на українських теренах продовжував діяти рух національного спротиву проти російсько-більшовицької окупації, найвідомішими представниками якого були повстанці «Холодного Яру» (від однойменної місцевості, на Черкащині). Лише шляхом жорстоких репресій та голодоморів Кремль зміг на певний час впокорити українців.
Вибух Другої світової війни приніс новий шанс для України. 30 червня 1941 у Львові, з ініціативи Організації Українських Націоналістів (ОУН) було проголошено Акт відновлення Української Держави. Головою Уряду було призначено соратника Степана Бандери — Ярослава Стецька. Невдовзі після виступу українців, нацисти заарештували ініціаторів Акту та розпочали хвилю кривавих репресій. Як реакція на нацистську окупацію було з новою силою розгорнуто рух національного спротиву — підпільну мережу ОУН та партизанські загони Української Повстанської Армії.
Завершення Другої світової не принесло спокою на українські землі. Перемога над гітлерівською Німеччиною стала можливою за рахунок посилення іншого зла — сталінського Совєтського союзу. Несправедливість досягнутого по відношенню до України миру та легітимізація совєтської окупації українських земель призвели до продовження збройного спротиву, який тривав аж до початку 1960-х років. Впокорити українців Москві вдалося завдяки сотням тисяч карателів, репресіям та тюрмам.
Згортання збройної боротьби не призвело до згасання діяльності національного спротиву. Українці всього світу продовжували борню на дипломатичному рівні, вимагаючи ізоляції та нових санкцій Совєтському союзу. Українці та представники інших поневолених народів СССР, чинили спротив комуністичнній системі у в’язницях та таборах. Повстання в Кенгірі, Норильську та Воркуті — лише найвідоміші виступи проти тоталітаризму. Крім того українські дисиденти, після послаблення репресій, підняли нову хвилю спротиву за національні та людські права.
Спротив українських студентів у жовтні 1990 року, що увійшов в історію під назвою Революція на Граніті, став одним із фінальних цвяхів в труну «імперії зла». Менш ніж за рік, 24 серпня 1991 року, Україна відновила незалежність.
Впродовж майже 30 років незалежності національний спротив українців мінімум двічі кардинально змінював вектор розвитку Української держави. Помаранчева революція 2004 року принесла Україні демократизацію та громадянські свободи. Революція Гідності 2013 року фактично зірвала плани Москви щодо повзучої окупації нашої держави.
Російська збройна агресія 2014 року, окупація Криму та частини Донецької та Луганської областей — підняли нову хвилю національного спротиву українців. Завдяки десяткам тисяч військових, добровольців та волонтерів, діаспорі, яка лобіювала питання підтримки воюючої України та надання летальної зброї, російський «бліцкриг» захлинувся. Ворог змушений був змінити стратегію, але не відмовився від своїх планів.
Ні для кого не секрет, що розгортання національного спротиву українців по захисту державності та незалежності України в сучасній російсько-українській війні проходило вкрай складно. Неналежна організація мобілізації, особливо на початках, проблеми з технікою та забезпеченням — лише верхівка айсбергу. Сформовані добровольчі підрозділи певний час взагалі були поза правовим полем. Питання надання статусу учасників бойових дій добровольцям зрушилося з мертвої точки лише минулого року. Проблема правового захисту та статусу наших громадян на окупованих територіях, які виконують завдання українських спецслужб — не врегульована і досі.
Не дивлячись на стабілізацію лінії фронту, періодичні загострення та зростання ймовірності повномасштабного наступу Російської Федерації призводять до збурення та паніки у суспільстві. Єдина система підготовки громадян до активної фази війни та організації спротиву окупантам досі відсутня.
Саме тому, наприкінці березня цього року, було затверджено «Стратегію воєнної безпеки», де окрім безальтернативного курсу України до НАТО, закріплено концепцію «всеохоплюючої оборони».
Суть концепції полягає у тому, що Україна не намагається досягти військового паритету з Росією в кількості озброєння чи чисельності армії, адже це призвело б до виснаження та колапсу економіки, надмірної мілітаризації суспільства і як наслідок — соціального вибуху. Простіше кажучи, Україна перетворилася б на таку собі «КНДР» в центрі Європи. Якщо ми не можемо мати таку кількість війська як у росіян, то хоча б можемо зробити все можливе, щоб земля «палала» у окупантів під ногами. Розгорнути організований, а не стихійний національний спротив агресії.
З цією метою і працювала робоча група військових, ветеранів та волонтерів, яка від імені Президента наприкінці травня зареєструвала законопроект №5557 «Про основи національного спротиву», що пропонує якісно новий підхід в організації оборони України.
По-перше. Згідно проєкту Закону вводиться загальновійськова підготовка громадян України незалежно від статі. Від навчання у школі і в подальшому, особливо для громадян, які не пройшли службу в армії.
По-друге. Сили територіальної оборони виводяться в окремий, п’ятий по рахунку, рід сил Збройних сил України (після Сухопутних, Повітряних, Військово-Морських сил та Сил спеціальних операцій). Територіальна оборона матиме відтепер дві складові:
– військову — військові бригади (у кожній області) і батальйони (у кожному районі) територіальної оборони,
– добровольчу — добровольчі загони територіальних громадах.
Останнім, зокрема, буде дозволено використовувати власну мисливську зброю для виконання завдань територіальної оборони.
Крім безпосередніх завдань, щодо захисту певної території від дій агресора, охорони важливих об’єктів, сили тероборони можна буде задіювати для надання допомоги у захисті населення від надзвичайних ситуацій. Усі бійці територіальної оборони і військові, і добровольці, будуть захищені Законом. Ганебних випадків щодо відсутності правового захисту добровольців, як у 2014, більше немає бути.
По-третє. Унормовується питання руху опору, який має діяти на окупованій території, перешкоджати діям військ агресора, брати участь у проведенні розвідувальних, інформаційно-психологічних та інших спеціальних операцій. До нього можна буде, крім громадян України, залучати іноземців та осіб без громадянства. Учасники руху опору зможуть отримати статус учасника бойових дій та соціально-правовий захист на рівні з військовослужбовцями. Це зокрема стосуватиметься і наших співгромадян, які вже виконують завдання на окупованій території.
Не дивлячись на прогресивність законопроекту, в нього вже є чимало критиків. Якщо проєкт Закону №5557 не буде прийнято у другому читанні, то питання формування національного спротиву, згідно Бюджетного кодексу, буде відкладено мінімум до 2023 року, що в умовах війни з Росією може виявитися фатальним.
Відсутність єдності у суспільстві та непорозуміння між політиками понад століття тому призвели до втрати державності та незалежності України. Більше 70 років, як показує наша історія, завдяки національному спротиву ми виборювали омріяну свободу, яку тепер захищаємо зі зброєю в руках. Зараз ми маємо черговий шанс, хоча б на крок, наблизитися до нашої споконвічної мрії — захиститися від одвічного ворога та впевнено торувати шлях до родини вільних народів Європи. Стати повноправною частиною демократичного світу.
Чи не змарнуємо черговий шанс, чи зможемо нарешті підготуватися до повномасштабної війни, яка загрожує нам восьмий рік поспіль, залежить лише від нас.
Лише в Єдності наша сила, Свобода і Слава України!