Багатостраждальна перша зустріч президентів України та США проходить в ненайкращий для нашої держави час. Замість обговорювати «розширення і поглиблення» співпраці наших держав-союзниць, підготовка до 1 вересня проходить в нервовій обстановці, що має дуже конкретні причини.
ПОЧАТОК АДМІНІСТРАЦІЇ БАЙДЕНА
Заяви Байдена щодо підтримки України та засудження Росії на початку року відверто обнадіювали. Ми спостерігали за спалахом активності у сфері військової співпраці, заявами підтримки з боку новопризначеного міністра оборони США Ллойда Остіна, його активну координацію антимосковської коаліції, демонстрацію військової міці перед Москвою. Зрештою, всі ми пам’ятаємо, як Байден назвав Путіна вбивцею – відчуття перемоги справедливості того дня не полишало мене, як і багатьох українців по всьому світу.
Співпраця з військовими продовжується і зараз – ми маємо повне порозуміння у цій сфері. Однак, проблеми почались з «політичним крилом» США. Першим так званим дзвоником стали оприлюднені пріоритети новопризначеного Держдепу: Китай, екологія і, звісно, – ковід. Питання України та російсько-української війни просто випало з ключових питань, хоча ще кілька років тому в Держдепі нам підтверджували, що Україна перебуває в ТОП-5 пріоритетів. Вперше виникло відчуття, що брязкання зброєю, демонстрація сили Америки перед Росією – не більше, ніж зайняття кращих позицій для майбутніх перемовин. І вже невдовзі, на підтвердження цього, ми побачили мляву позицію американського лідера після перемовин з Путіним у Женеві.
ЄВРОПА І КИТАЙ
Чому так сталось? Адміністрація Байдена будує глобальну коаліцію проти Китаю, і схоже, Росію покликали до неї. Ціна такого союзу – розблокування газопроводу «Північний потік – 2» – енергетичного проєкту Росії та Німеччини. Після його запуску ці дві країни більше не потребуватимуть «логістичних узгоджень» з країнами Східної Європи, а головно – України.
А якщо співставити логістику Північного й Південного потоків, то можна чітко побачити, що ці енергетичні магістралі прокладені в обхід головних союзників США: Польщі, Румунії, України. Природньо, що наша країна разом з Польщею після запуску відчуватиме себе під можливим ударом, адже більше немає узгодженої європейської політики щодо транзиту. Росії вдалось розділити Європу.
ОПОЗИЦІЯ В США
Тут наші інтереси збіглись з опозицією до влади в широкому сенсі. І мова не лише про прихильників опозиційної нині Республіканської партії. Угоди з Москвою (червоною чи путінською) традиційно викликають природній супротив у великої частини американського суспільства. А республіканці загострюють це протистояння, апелюючи до зрозумілих термінів одвічного протистояння Москви й Вашингтону. Здача України сьогодні є одним з найвагоміших аргументів «проти» політики Байдена.
У Байдена добре розуміють, що «карта України» може зіграти як «за», так і «проти». Звідси й відтягування зустрічі президентів та небажання, щоб Зеленський зібрав у Вашингтоні обидві палати Конгресу. І проблема тут не тому, що Байден боїться Зеленського, а в тому, що так складався геополітичний розклад, і питання України вже було болючим не лише для нього, але й для його двох попередників. У той же час український актор-президент вже показав, що вміє відігрувати геополітичні партії до кінця. Можливо твердження прозвучить занадто претензійно, але в успішному результаті зустрічі Байден зацікавлений навіть більше, ніж Зеленський. І для того, щоб «заспокоїти» Україну, США й Німеччина приготували цілий ряд заходів, включно з візитами до Києва політичних важковаговиків, як-то канцлерки Меркель.
АФГАНІСТАН
На цьому тлі наростаючої напруги в Європі та у себе вдома, США отримали скандал з:
1) Прорахунком власної розвідки стосовно Афганістану (тамтешній уряд мав протриматись щонайменше до кінця року – тобто всі перемовини по будівництву антикитайської коаліції мали би закінчитись);
2) Відповідно, зривом організованої евакуації сил союзників (моторошні кадри паніки з аеропорту Кабула облетіли увесь світ, вмить знову зробивши Афганістан проблемою для США).
Я не хочу вдаватись в аналіз самого рішення щодо виводу військ. Логіка американців зрозуміла: для майбутнього протистояння з Китаєм потрібні гроші, тож Америка більше не може дозволити собі величезну корупційну діру, розміром 1-2 трильйони доларів платників податків, у вигляді Афганістану.
Можна також зайнятись аналізом прогнозів: вивівши війська, США створює проблему для цілого регіону, особливо – для прикордонних держав, в першу чергу Росії й Китаю. Я не берусь аналізувати можливі впливи Пакистанської розвідки на Талібан, економічні перспективи для Китаю, загрозу для підконтрольних Росії Таджикистану й Узбекистану… Мені здається, стрімкий наступ Талібану поставив під сумнів адекватність аналітиків і 20-річної політики США щодо країни. Адже така стрімка й без опору зміна влади має більше ознак національної революції, аніж військового протистояння урядових військ і терористів.
Отже, попри по суті логічне й правильне рішення щодо припинення воєнної місії в Афганістані, механізм виконання такого рішення вдарив особисто по президенту Байдену: нездатність спрогнозувати колапс системи, неможливість гарантувати захист лояльним афганцям, тотальна корупція, втрати військової техніки та технологій – все це формує у суспільства відчуття поразки США у тривалій війні з талібами. І зараз ми бачимо, як вся система російського і китайського дезінформу працює на те, щоб підсилити це відчуття у Західних суспільств, показавши Америку слабкою, зрадливою країною, здатною кинути союзників напризволяще.
УКРАЇНА
На цьому тлі прямо напередодні поїздки Зеленського до Байдена, США поспішно намагається прокомунікувати тему Афганістану.
1. Офіційними каналами – насправді рішення про вивід військ правильне і вигідне для України, адже відволіче сили Росії від сходу України;
2. Через лояльних лідерів суспільної думки – звучать найсмішніші виправдання рішенню США на кшталт «Америка вирішила не миритись з корумпованим режимом Афганістану, тому й облишила підтримку. Нам потрібно добре попрацювати над реформами, щоб заслужити довіру Америки й не повторити долю Афганістану».
Що ж, гарні спроби хоч якось прокомунікувати фейл нещадно розбиваються об банальну логіку: виходить, 20 років США толерували корупцію? Адже Байден працював як мінімум за президенства Обами. Чи 20 років всі їхні розвідки не могли виявити корупцію? Чи, нарешті, чесно зізнаємось, що Афганістан мав ту систему, яку їм збудували? І, виявляється, неймовірна корупція не стала на заваді передачі високоточної зброї афганській армії (яку без бою захопили терористи). Виявляється, мільярдні вливання робились в афганську економіку без жодних умов і тим більше – інституцій. Виявляється, що «так можна було». І американські військові бази – також можна було. Але якщо вивід американських військ з Афганістану створить такі незручності для Росії, то де чітка позиція Америки: Росія, забирайся з Криму та Донбасу? Де послідовна політика, «червоні лінії» для окупанта, високоточна зброя в кількості, достатній для стримування Росії від атаки? Якщо Україна – «щит Європи», то чому весь тягар лягає лише на українську економіку?
Восьмий рік Кремль веде проти України відкриту війну. За ці роки ми відчули підтримку наших західних союзників в дипломатії, військових інструкторах, переважно нелетальному забезпеченні. Однак в нашій війні не воюють ані солдати коаліції західних держав, ані весь спектр американської зброї. Тому високу ціну за свободу, незалежність та цінності західної демократії платить український народ – як у житті та здоров’ї військових та цивільного населення, так і економічно.
Людські втрати
Від початку агресії РФ в Україні за даними ООН:
- Загинуло 13 000 – 14 000 людей, з яких близько 4150 українських військових та 3375 цивільних;
- Поранено 29 500 – 35 400 людей, з яких 12 608 військовослужбовців ЗСУ (станом на 05.05.21 за даними Генштабу) та близько 9000 цивільних;
Територіальні втрати
Росія окупувала 44 000 квадратних кілометрів, тобто 7% української території: Кримський півострів, частину Донецької та Луганської областей.
Крім того, станом на 6 липня 2021 року, за даними Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, взято на облік 1 473 650 переселенців з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим (~3,5% від всього населення України). Фактична кількість вимушених переселенців ще більша.
Збитки
Збитки України від російської анексії Криму склали близько 135 мільярдів доларів – три чверті всього українського ВВП за останній перед анексією 2013 рік. І це лише мінімальна доведена оцінка втрат.
Збитки від окупації Росією частини Донеччини та Луганщини становлять близько 120 мільярдів доларів.
Фінансові витрати
Оборонний бюджет України — майже 6% (5.93) за 2021 рік та 5,4 ВВП у 2020. Для порівняння, за 2020 рік найбільше на оборону в Європі витратила лише Туреччина – 2.8% ВВП, а Німеччина – 1.4%.
Порівняння військової допомоги США Афганістану та Україні
За даними Конгресу США, Америка витратили рекордні 143 мільярди доларів на відбудову Афганістану. З них 88,32 мільярдів доларів пішли на створення афганських сил безпеки, зокрема Афганської національної армії та поліції У той час, як американська допомога Україні становить лише близько 3,7 мільярди доларів.
Тобто, військова допомога Афганістану в середньому становила 4,4 мільярди доларів на рік. Україні ж США надали військової допомоги сумарно на 2,5 мільярда доларів – близько 358 мільйонів доларів на рік.
Попри практичне виведення військ, США та НАТО обіцяли демократичному уряду Афганістану перед його падінням виділяти 4 мільярди доларів щороку на фінансування лише власних сил. Україні ж пообіцяли 3 суверенні кредитні гарантії на 1 мільярд доларів кожна.
Однак, попри шалені збитки, Україна вже 8-й рік продовжує виконувати роль щита Європи, захисника цінностей свободи та демократії. І ми маємо чіткі критерії нашої ефективності:
- Бойовий дух. Українська армія з 2014 року веде збройну боротьбу на своїх східних рубежах (не капітулювала перед сильнішим ворогом, а навпаки зміцнила свій військовий потенціал);
Для порівняння: лише на окупованій території ОРДЛО Росія розмістила 480 танків, у той час як Німеччина загалом має лише 222.
- Інституційна здатність. Українські державні інституції працюють, громадянське суспільство після Революції Гідності змобілізувалося для захисту держави, а зараз рухає процес реформ.
- Дипломатія. Україна не лише відстоює справедливість щодо власної держави, але працює над відновленням довіри всього світу до ефективності Західної дипломатії (а не тільки військової сили) – саме з цією метою Україна запустила Кримську платформу. Максимальне представництво Західних країн-союзниць і спільна декларація щодо Росії як окупанта, відкрила новий – дипломатичний – фронт боротьби за деокупацію Криму.
Водночас, визнання України як «щита Європи» проти російської агресії, є незручним для деяких країн, щоб не зв’язувати себе додатковими зобов’язаннями. З іншого боку Німеччина та Росія усіляко намагаються переконати демократичну спільноту у тому, що вони діють лише у зоні власних геополітичних інтересів і що Російська Федерація не загрожує Заходу, а є його союзником.
Ведучи 7 років гібридну війну проти Росії, ми добре вивчили нашого противника та його «почерк», який впізнаємо по цілому світу.
- Кремль давно веде гібридну війну проти Заходу:
- кібератаки на уряди та об’єкти інфраструктури США, Великобританії, Франції, Німеччини і т.д.
- втручання у демократичні вибори,
- політичні вбивства та замахи на території ЄС та інших держав,
- терористичні акти, зокрема вибухи на військових складах Чехії, Болгарії, України,
- інспірація міграційної кризи у Європі.
2. РФ вже поглинула Білорусь і ще більше наблизилась до кордонів ЄС, що має катастрофічні наслідки:
- організація потоку біженців на кордоні з Литовською Республікою,
- розміщення російських спецслужб та військових на білоруській території (розширення зони контролю кордону з країнами НАТО),
- захоплення цивільних літаків з метою політичної розправи,
- ув’язнення опозиції,
- остаточне знищення демократії.
3. Росія зупиняється лише там, де її зупиняють.
У підсумку, наразі від подальшого просування Європою Росію зупиняє лише Україна, яка продовжує чинити опір та захищати цінності демократичного світу за будь-яку ціну. Тому логічно, що західні партнери мусять також розділити цю ціну між собою.
Відданість демократії сьогодні має йти не лише від України, але і від союзників у Європі та Північній Америці. Але станом на зараз, допомога союзників Україні навіть близько не порівняна з об’ємами допомоги тому ж Афганістану, який після мільярдних доларових вливань та значної військової допомоги впродовж 20 років впав під натиском талібів менш ніж за місяць (не говорячи про те, що військові потужності Талібану і РФ непорівнянні).
Авторитарна модель Кремля є по суті євразійським Талібаном – державою, заснованою на православному фундаменталізмі під назвою «русскій мір». Цей «мір» не визнає основоположних прав націй на самовизначення, свободу та демократію. Для нього не існує кордонів і поваги до них (Крим, ОРДЛО, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я і.т.д.). Російські військові сили збивають цивільні літаки (МН-17), катують (в’язниця «Ізоляція» у Донецьку) і вбивають (постійні загострення на лінії зіткнення в Україні).
ДВА ШЛЯХИ ДЛЯ ЗАХОДУ
Правда в тому, що сьогодні цивілізований світ з жахом дивиться в першу чергу не на дії Талібану, а на США, які відмовили в гарантіях безпеки афганському народу. Тому справедливими є питання, що лунають: чи можна вірити обіцянкам Заходу? чи дипломатія вичерпала себе і для вирішення питань залишилась лише груба сила?
Кейс Афганістану поставив перед колективним Заходом два шляхи подальшого розвитку подій:
Перший: подальша дезінтеграція західних інституцій, адже «їхні гарантії безпеки перестають щось важити» – цей наратив сьогодні у світі активно просувають Росія та Китай, щоб розколоти демократичну спільноту, а РФ гібридними методами працює на цьому напрямку не перший рік.
Другий: мобілізуватись і виправити ситуацію, продемонструвавши світу непохитну рішучість Західної демократії. Найпершим кроком для цього має стати: припинити втручання Росії у справи Заходу, змусити до відповідальності та відновлення територіальної цілісності України, Молдови, Грузії. Продемонструвати світу перемогу західної системи колективної безпеки, яка після афганської поразки – лежить в Україні.
Це головне питання, що має бути вирішене на зустрічі двох президентів. І лише адекватне його вирішення запевнить і Європу, і громадянське суспільство США, що Західна система колективної безпеки сильна, відповідає задекларованим принципам, і не розсипається під першими ж ударами чи-то терористичних організацій, чи держав-терористів.
Джерело: https://umoloda.kyiv.ua/number/0/2010/160027